Воліємо свій Патріархат

Для його проголошення не потрібна стороння згода: Патріархат УГКЦ вже реальність. Для цього достатньо, щоб вірні асоціативного загалу (5 мільйонів осіб) заявили форумом про свою волю. Як творіння Всевишнього, їхніми уста¬ми промовляє Абсолютна Субстанція. Хто особистісний може мати вагу більшу множинності, виявлену в Господі? Коли особистісність протистав¬ляється Абсолютові у юридичній поставі, то у цій фізичності вона намагаєть¬ся підмінити собою прояву Господнього. Отже, святотатствує.

Інстанції і духовні особи, які їх локально представляють, у своїй функціональності по кликані тільки засвідчити буття Господа серед вірних, а не вирішувати - бути Йому серед них чи не бути „Я в Отці Моїм, і ви у Мені, а Я у вас” (Йоан 14, 20). „Бо де двоє або троє зібрані в Ім'я Моє, там Я посеред них” (Матвій 18, 20). Противитися Патріархатові УГКЦ означає заперечувати домінацію Господа серед п'яти мільйонів вірних, тобто несвідомо виставлятися в чині атеїста.

Вищий сенс духовно-представницької осо¬би полягає (акцентуємо повторно) не у спробі вирішувати, а тільки фіксувати, засвідчити волю асоціації в Господньому прояві, а не самочинно, суб'єктивно заперечувати її, як на¬магається чинити Московський Патріархат, вдаючись навіть до фізичних погроз розірвати будь-які стосунки з тими, хто чуйно реагує на Господні реалії. Це тим більш дисонансно виглядає, оскільки виходить від християн, які мали б сприйняти таку волю побратимів, як свою власну.

В особі Папи Римського Івана Павла II бачи¬мо глибоке розуміння своєї місії - бути намісником волі Господа і засвідчувати її у вияві живої благодаті.

У земному і вселенському бутті Господь - безконечна множинність. Хто намагається звузити Його множинність до свого особистісного зациклення, збіднює і спотворює образ Господа. Як конечне не може заперечити безконечного, одиничне - множинності, тимча¬сове - вічності, так ніяка особа чи земна „інстанція” не уповноважені і не в стані не допустити вияви Абсолюта-Господа, чим є Українська Греко-Католицька Церква. Заперечува¬ти її, не визнавати її означає виставляти себе поза Господнім контекстом. Годинник тільки фіксує плин часу, але не вирішує - бути чи не бути світанку.

„Істинно кажу вам те, що ви зв'яжете на землі, те буде зв'язане на небі і що розв'яже те на землі, те буде розв'язане на небі” (Матвій 18, 18).

„Царство Боже - всередині вас!” (Лука 17, 21).

„... Хто скаже слово проти... Духа Святого, не проститься йому ні в цьому віці, ні в майбут¬ньому” (Матвій 12, 32).

„Істинно також кажу вам, що коли двоє з вас погодяться на землі просити про всяке діло, то чого б не попросили, буде їм від Отця Мого Небесного” (там же 18, 19).

„Бо де двоє або троє зібрані в ім'я Моє (а тут їх зібралося 5 мільйонів!), там Я посеред них” (там же 18, 20).

„Не може людина нічого приймати на себе, якщо не буде дано їй з неба” (Йоан 3, 27).

„Я, світло, прийшов у світ, щоб кожен, хто вірує у Мене, не залишався у темряві” (там же 12, 46).

„Істинно, істинно кажу вам: хто вірує у Мене, то діла, які Я творю, і він творить; і більше них створить”... (там же 14, 12).

„... Я в Отці Моїм, і ви у Мені, а Я у вас” (там же 14, 20).

Маючи такі всевишні потвердження на бут¬тя та уособлення у своєму Патріархаті, Українська Греко-Католицька Церква не потребує (вирішально) нічиєї суб'єктивно-земної резо¬люції. Вона вже реальність. Вищий обов'язок співвідносних у своїй функції з живими проявами „Отця мого” - канонічно засвідчити цю благодать.

Коли Господь задумав творити світ, Він ні в кого не просив дозволу. Він його творив і ми¬лувався сотвореним, і бачив, що добром воно розгортається. Як творіння Господні, вірні Його мають таке ж покликання і таку ж функцію, власне, такий же обов'язок перед Госпо¬дом - творити Його - своєю волею добро і милуватися звершеним, „не залишатися у темряві”, діючи воєдино з „Отцем Моїм”, дію¬чи разом, як Всевишня Універсальна Особа: „... Я в Отці Моїм, і ви у Мене, а Я у вас”.

Хіба Християнська Церква просила в когось визнати її? Вона жила і діяла у світлі Отця і Сина і самоствердно була визнана імперативними вельможами - світська фізична побутовість, над якою лише дочасно не здіймається зримо Всевишній Абсолют Духовності. Дочасне фізич¬не невизнання УГКЦ завершується.

Ще 2500 років тому в ситуації аналогічного конфесійного протистояння в Україні (як знаємо з „Рукопису Войнича”) уосібник однієї із сторін писав: „... Сину, не воюй. Якщо ти Божий, то бери, бо все - твоє”.

Такою нам мислиться концепція Української Греко-Католицької Церкви, як, зрештою, будь-якої асоціації - прояву Абсолюта в інобутті.