Ватикан, Москва та Патріархат УГКЦ

Про те, що зустріч між Кардиналом Вальтером Каспером і Патріархом РПЦ Алєксієм ІІ завершилася і на ній досягнуто домовленості щодо подальших кроків і пошуку єдності між Православною та Католицькою церквами, світ довідався із короткого повідомлення офіційної прес-служби Ватикану, в якому йшлося про те, що Іван Павло ІІ не визнає патріархату УГКЦ. Це повідомлення стало логічним завершенням пов'язаних між собою подій, започаткованих меморандумом Кардинала Каспера до Патріарха Алєксія ІІ про намір Папи визнати патріархат УГКЦ.

Відтак Московська патріархія звернулася до всіх глав православних церков із пропозицією висловитися щодо цього наміру. У відповідь пролунали 15 обурених “ні”. “Ні” Ватикану, долучене до загальноправославної опінії, мало б стати логічним завершенням сконструйованої в Москві піраміди.

Мотивація Москви

Здатність Москви організувати проект, скерований на відстоювання “загальноправославних принципів”, залучити до його реалізації римо-католиків виокремлює МП серед православних церков, які саме зараз активно готуються до проведення Всеправославної асамблеї єпископів різних юрисдикцій.

Учасники чотирьох передсоборних нарад дійшли до спільного рішення, що асамблея єпископів країн, де мешкає православна діаспора, визнає першість Константинопольського Патріарха. Натомість у своїй заяві від 28 січня голова відділу зовнішніх зв'язків МП Митрополит Кірілл заявив, що Москва відмовляється визнавати першість Константинополя. Місію гаранта проведення Всеправославної асамблеї, згідно з його твердженням, візьме на себе МП. На цю “пропозицію” Москви вже погодилися митрополити Антіохійський і Александрійський.

Москва чинить дедалі більший тиск на Константинопольського Патріарха. Рішення Ватикану у справі патріархату УГКЦ у непрямий спосіб фаворизує МП, тим самим робить його шанс очолити Всеправославну асамблею більш ймовірним.

Мотивація Ватикану

У Ватикані ніколи ще не приділяли такої уваги справі патріархату УГКЦ, як із початку 2003-го. Розвиток Церкви та її інституцій в Україні, чітка та зрозуміла позиція в цій справі Синоду Єпископів і Глави УГКЦ принесли свої плоди. 6 лютого 2003 р. вперше питання патріархату УГКЦ розглянули на Папській Курії. Абсолютна більшість кардиналів були за те, щоб пристати на пропозицію Синоду Єпископів УГКЦ. Одним із трьох членів Курії, який висловився проти, був кардинал Каспер. Це наштовхує на думку, що, пишучи меморандум Патріархові Алєксію ІІ, Кардинал шукав підтримки своєї позиції у православних церков, мабуть, не сумніваючись, що він її знайде.

Експерти також одностайні в тому, що можна говорити про принаймні часткове повернення до т.зв. “остполітік”, - таку неофіційну назву отримала зовнішня політика Ватикану 70-80-х років, спрямована на поєднання Східної та Західної церков. Її феноменом було відверте небажання промоторів звертати увагу на супутні обставини діалогу: скажімо, богослови РКЦ і РПЦ могли довго обговорювати проблеми Filioque у Символі віри, ані півсловом не обмовившись про тисячі священиків і мирян, які каралися в Сибіру. Підтримувати видимість діалогу для проектантів “остполітік” було важливішим, аніж перевести його на ґрунт взаємин, збудованих на принципі любові до найменшого брата.

Свідком і жертвою “остполітік” став Патріарх Йосиф Сліпий. Дуже швидко він пересвідчився в тому, що магістральні імпульси цієї політики Ватикану руйнують його Церкву, підважуючи її місію, відбираючи від неї сам сенс буття. Коли 1975 року в базиліці св. Петра Йосифа Сліпого йменували Патріархом, усупереч настановам офіційного Ватикану, це стало актом ствердження того, що його Церква існує, і перед нею - великі перспективи в Україні, на теренах тоді ще “процвітаючого” Радянського Союзу.

Відродження “остполітік” за нових обставин має певні особливості. Суперечка триває вже не щодо існування УГКЦ, а щодо перспективи її розвитку в Україні. Треба визнати, що позиції Москви та багатьох сановників у Ватикані збігаються. Обидві сторони хочуть бачити УГКЦ регіональною Церквою, територіально обмеженою західними областями України, яка “обслуговує” тільки українців.

Цікаво, що коли своєю логікою “канонічних територій” МП хотів загнати у прокрустове ложе РКЦ, то Кардинал Каспер справедливо заступився за своїх братів і сестер у Росії, відстоюючи для них право засновувати дієцезії та парафії по всій Росії. Коли ж зайшла мова про розвиток місії УГКЦ в Україні, Кардинал Каспер обрав цілком протилежну позицію.

Шляхи інтеграції православ'я в Україні

Нині в Україні паралельно розвиваються три схеми інтеграції українського православ'я. Перша передбачає інтеграцію за посередництвом УПЦ МП, друга ( через автокефалію, яка б постала на базі поки що неканонічних УПЦ КП та УАПЦ, третя - за посередництвом УГКЦ. Друга і третя близькі до того, аби підсилювати одна одну за сприятливих для цього обставин. Власне, визнання патріархату УГКЦ у Ватикані, на думку багатьох оглядачів, прислужилося б цьому.

Утілення кожної зі схем передбачає відповідне місце для того “церковного потенціалу”, який сьогодні акумульований в УГКЦ. За першою схемою, УГКЦ мала б залишатися регіональною Церквою Галичини зі своїм особливим ані східним, ані західним церковним обрядом, а юридично її вважали б відрубним від Православної Церкви відгалуженням РКЦ. Згідно із третьою схемою, УГКЦ, уповні повернувшись до свого східного церковного коріння, вивершує своє існування відкриттям інших православних України на єдність із єпископом Риму та за мить перестає існувати як окреме Церковне Тіло, розчинившись у середовищі інших православних церков України.

Реалізуючи схему №1, МП наштовхується на нездоланні обмеження, які є наслідком існуючого упередження до МП з боку українського православ'я. Тому такі зусилля фактично зводяться до окремих некоординованих між собою дій, спрямованих на звуження життєвого простору для втілення схеми №3.

Навіть перспектива автокефалії УПЦ, про яку йшлося в переговорах між Москвою та Константинополем, розуміється насамперед як превентивний засіб проти поширення впливу “уніатів”.

Здійснення схеми №3 відбувається малими, але послідовними кроками. Факт переїзду Патріарха Любомира до Києва - один із таких неповоротних кроків. Головна перевага цієї схеми - в опорі виключно на пасторальну мотивацію дій. Тому щоразу більше прихильних відгуків щодо місії УГКЦ на Сході чути зі середовища православної інтелігенції.

Варто зауважити, що головна перевага цієї схеми в сучасних обставинах українського державотворення водночас є її слабкістю. Не бажаючи йти у фарватері різних політичних течій, УГКЦ, у кращому випадку, не фаворизується сильними світу цього. У гіршому (що й спостерігаємо останнім часом) - противники зростання цієї Церкви роблять усе, аби зменшити її вплив через роздмухування у ЗМІ дрібних внутрішніх конфліктів. Багато впливових державних і політичних чинників нічого іншого не хочуть бачити в Церкві, як тільки інструмент пануючої влади.

Утілення схеми №1 за умов, коли сам МП усе ще не позбувся імперських рис, не може відбуватися без лобіювання з боку українських державних службовців і політичних партій. Очевидно, що присутність Кардинала Гузара в Києві стоятиме на заваді відвертому протекціонізму на користь однієї із православних конфесій.

Апологети МП-інтеграції не можуть не розуміти, що від миті перенесення осідку Блаженнішого Любомира до Києва у столиці України в усій своїй церковній повноті буде присутнє православ'я нового типу – з освіченим священством, відкрите до діалогу із представниками інших церков, готове до соціальної праці, а що особливо важливо - радикально не згідне на підтримку лише окремих суб'єктів політичної діяльності. Усе це, звісно, дуже не подобається теоретикам і втілювачам московської схеми інтеграції українського православ'я.

З офіційного повідомлення прес-служби Ватикану можна зробити висновок, що Кардинал Каспер де-факто віддає свій голос на користь першої схеми. Звісно, він усе ж робить у ній суттєву поправку. Ніяка чи квола діяльність греко-католиків на “канонічних теренах РПЦ”, себто поза Галичиною, римо-католикам потрібна не для торжества МП, а радше для безальтернативної діяльності на Сході України самої РКЦ.

Але навряд чи можна стверджувати, що московські домовленості якимсь чином перекреслюють втілення третьої схеми. Церква розвивається, а відмова в патріархаті не має суттєвого впливу на цей розвиток. У цьому, власне, і криється провідна думка спеціального звернення Синоду Єпископів Києво-Галицької Митрополії (дивіться поруч).

Ще до зустрічі в Москві в інтерв'ю для італійського журналу 30Giorni Патріарх Любомир сказав, що перенесе свою кафедру до Києва, незважаючи на те, визнає Єпископ Риму патріархат чи ні. Ця певність Глави УГКЦ вказує на те, що свої пасторальні рішення він звіряє не так із ватиканськими сановниками, як із конкретними обставинами церковного та суспільного життя в Україні.

Інша річ, що справа патріархату мусить пройти шлях переосмислення в самій Україні, у Ватикані та серед інших церков світу. Інформаційний бум навколо зустрічі в Москві дуже посприяв цьому.

Окрім зовнішніх чинників, які не сприяють визнанню патріархату УГКЦ, є також і внутрішні. Реальний стан УГКЦ в Україні викликає запитання: чи справді ми готові до Патріархату? Час від часу в самій Церкві спалахують різні конфлікти (Бучач, Львів-Рясне). У їх вирішенні сторони нерідко шукають справедливості не у Глави УГКЦ, а у Глави Церкви Риму. Допоки така недовіра дається взнаки як суспільний феномен, говорити про повноцінний патріархальний устрій Церкви, мабуть, зарано. Занадто часто старання Глави УГКЦ Любомира, спрямовані на інтеграцію українського православ'я, сприймають як зраду католицької віри, а повернення греко-католиків до свого східного церковного обряду - як зраду традиції.

Радикально налаштовані поборники відрубної від православ'я традиції УГКЦ фактично втілюють схему №1. Адже із МП їх об'єднує розуміння перспективи УГКЦ як особливої Церкви Галичини. Різниця тільки в тому, що галицькі ультрапатріоти в цій відрубності вбачають велич, а московські проектанти - неповноцінність і мізерність УГКЦ.

Замість висновку

Ватикан покликаний бути центром, звідки йдуть імпульси всехристиянської єдності. Кардинал Каспер як керівник Папської ради єдності церков, є тим, від кого насамперед очікують відповідних ініціатив у цьому напрямку. З цього огляду, прокладання мостів Католицької Церкви до Москви, коли остання раз у раз утискає в правах католиків на території Росії, - річ, із точки зору християнської віри, зрозуміла й виправдана. Однак, як я розумію, в основі мотивації зустрічі в Москві був не лише акт віри.